Найгірше для гравця(в даному випадку - для мене) – бути на лавці запасних, з думкою про те, що ще добрих три тижні він не зможе грати в основі…Найважчими здаються ті моменти, коли команда грає товариську гру, тренер оголошує заміну, потім ще одну і ще одну, але не каже: «Значить дивись, зараз ти виходиш і я маю бачити гру. Має бути два кроки, кидок, забігання, скидка… Щоб я не нервувався тут і не кричав… Ясно?». Точніше, тренер говорить ці слова, але не тобі… А ти в той момент сидиш із гіпсом на лівій руці. А до першого туру чемпіонату України залишилось менше місяця… Всі грають… а у тебе на очах сльози навертаються…. І в голову лізе одна думка: як так можна було – зламати руку?.. Хоча, інколи такі перериви корисні. Починаєш обдумувати навіть більше ніж тоді, коли ти граєш. Уважніше чуєш слова тренера. Уявляєш майбутні паси, кидки, розраховуєш їх силу, швидкість... Пізніше, коли виходиш на майданчик, у тебе з'являється таке бажання грати, якого не було до травми... Ти бігаєш, відкриваєшся, віддаєш паси, забиваєш... і думаєш: нарешті... повернулась...
